Фамільні бесіди. Гостя ресторації Леся Кудрицька: «Житомир був зовсім інакшим»

Гостя ресторації Леся Кудрицька

Старі світлини на стінах гастро-ресторації «Фамілія» приховують безліч історій: жінки у капелюшках із пір'їнами, чоловіки у піджаках і шаликах... Розмовляємо про героїв фотознімків із Лесею Євгенівною Кудрицькою — представницею відомої житомирської династії. Значна частина експозиції — матеріали з її сімейного архіву.

6 грудня Леся Кудрицька завітала до «Фамілії», аби відсвяткувати своє 72-річчя. «Називайте мене просто Леся», — усміхаючись, каже вона. Дістає з сумочки планшет і просить сфотографувати її на тлі історичних світлин. Так розпочинається наша розмова.

«Коли ми переїхали до Житомира, мені було п'ять років. І перше, що я пам'ятаю — це зустріч із Борисом Теном!»

Лесю, розкажіть, будь ласка, про себе. Чим займаєтесь? Що пов'язує вас із Житомиром?

— Зараз я живу у Москві, до Житомира час від часу приїжджаю — тут жила моя родина, тут мої друзі. Зараз вивчаю історію своєї сім'ї, збираю документи, беру участь у виданні краєзнавчої літератури, відкриваю меморіальні дошки, присвячені відомим землякам...

Дуже цікаво про краєзнавчу літературу: які книги видані за вашої участі?

— Ми співпрацюємо з Георгієм Павловичем Мокрицьким: із ним видали «Європейський Житомир», «Танго з минулим» — книгу про видатних людей Житомира. Ну, щодо того, що ми разом працювали над «Танго з минулим» — це голосно сказано: Георгій Павлович написав, а я допомогла фінансово (усміхається).

А як до ресторації потрапили ваші фото? Ви знали про заклад задовго до відкриття?

— Ні, спочатку нічого не знала. Фотографії моєї родини зберігалися в архіві краєзнавчого видавництва «Волинь», а саме з них Георгій Павлович і підбирав матеріал для виставки. Він повідомив мене про це пізніше — тоді я й дізналася про заклад.

Розкажіть, будь ласка, хто зображений на цих фотографіях? Яка вона — ваша сім'я?

— Ось мій прадід (показує на фото на стіні) — бачите? Той, який із бородою. Петро Михайлович Кудрицький, був священиком у селі Огіївка — зараз це Ружинський район.

Мій дід, Михайло Кудрицький, був метеорологом. Він написав книгу «Клімат Коростишева», і на Всесвітній виставці в Парижі ця праця була відзначена бронзовою медаллю!

А батько мій, Євген Кудрицький, був філологом. Навчався у Києві, в університеті Святого Володимира, там подружився з Максимом Рильським. Потім працював у різних містах, викладав класичну філологію.

А ось — брат батька (показує на груповому фото чоловіка у шалику), Павло: він був режисером, актором, учнем Леся Курбаса, працював у театрі «Березіль».

Ваша сім'я жила у різних містах. А ви народилися вже в Житомирі?

— Ні, народилася я у Полтаві. До Житомира ми переїхали трохи згодом.

Чи можете ви виділити якийсь яскравий перший спогад про Житомир, перше враження?

— О, так! (усміхається) Коли ми переїхали до Житомира, мені було п'ять років. І перше, що я пам'ятаю — це зустріч із Борисом Теном!

«По п'ятницях влаштовувались вечірні посиденьки, удома збиралося багато цікавих людей, друзів сім'ї...»

Отже, ваше дитинство пройшло у колі культурних діячів, інтелектуалів?

— Так: удома завжди збиралися цікаві люди — той же Максим Рильський, Борис Тен... До нас часто заїжджали із Києва або Львова. Ось так телефонують: «Ми сьогодні будемо у вас». І ми чекаємо, а гості приїздять о 12-й, о 1-й ночі.

Чи були у вас в родині фірмові страви? Що готували на свята?

— М'ясо з айвою! Зараз якось усі більше готують м'ясо з чорносливом, а от у нас робили з айвою. Що ще? Випічку різну готували. На свято запікали качку, або й ціле порося!

А чи можете пригадати якісь особливі сімейні традиції?

— Так, так, були традиції: по п'ятницях влаштовувались вечірні посиденьки, удома збиралося багато цікавих людей, друзів сім'ї...

Про що зазвичай розмовляли?

— Перш за все про новини, політику. Тоді не про все можна було говорити вголос, висловлювати своє незадоволення тим, що відбувається. Тож це справді були такі кухонні розмови...

А про літературу говорили?

— Ви знаєте, часто бувало так, що Борис Тен щось перекладав, а потім показував батьку. І батько читав, коментував, давав поради... Батько дуже добре знав давньогрецьку, хотів, щоб і я пішла цим шляхом. Але цього не сталося (усміхається).

Що ж обрали ви?

— Я працювала вчителькою української мови. А потім вийшла заміж за професора МГУ і переїхала до Москви. У цьому сенсі у мене така класична жіноча доля.

У Москві теж вчителювали?

— Ні: там займалася дослідженнями, хотіла захищати дисертацію. А потім вже працювала дружиною і мамою.

За Житомиром сумували?

— Так, сумувала. Але я приїжджала, бувала тут.

«Я повернула б Житомиру Музей природи і відкрила для усіх жителів міста ботанічний сад»

Ви живете у Москві, але досліджуєте Житомир, увічнюєте пам'ять видатних діячів Житомирщини. З чого все почалося?

— Це сталося після смерті мого сина, Тараса. Він був режисером, публіцистом. Син сказав, що обов'язково хоче бути похованим біля діда, на Смолянці. Після того, як я поховала у Житомирі сина, зрозуміла, як тісно я пов'язана з цим містом. До речі, я видала книгу, присвячену сину (показує на стелаж із газетами) — там його творчий доробок, інтерв'ю.

Житомир: який він для вас?

— О, на жаль, це місто змінилося у набагато гірший бік. Раніше це було таке гарне містечко — усе було інакше: інші люди, інша атмосфера. Була красива архітектура, історичні будинки. Тепер цього всього немає, зате стільки реклами... Знаєте, я приїхала до Житомира, і перше, що мене вразило: секонд-хенд! Як у центрі міста може бути секонд-хенд? Такі речі, пов'язані з торгівлею, повинні бути десь на околиці. У міста немає хорошого архітектора — тільки так я можу це пояснити.

Якби ви могли змінити Житомир на краще, що зробили б у першу чергу?

— Повернула б Музей природи. Там була чудова колекція. А ще відкрила б для усіх житомирян ботанічний сад — це ж таке красиве місце. В інших містах ботанічні сади відкриті для людей постійно, а не раз на рік.

Ви маєте свої улюблені місця в Житомирі?

— Так! Люблю історичну частину: Замкову гору, Поділ...

Ви святкуєте свій день народження у «Фамілії». А раніше вже бували тут?

— Так, вже бувала (усміхається).

Що куштували?

— Грушу у винному соусі. І каву. Дуже сподобалася кава, еспресо!

Які ваші враження від атмосфери ресторації, від ідеї? Чи може такий заклад привернути увагу житомирян до історії рідного міста?

— Звичайно, може! Враження — чудові!

Поки нас фотографують, пані Леся відволікається: бере до рук планшет, щоб надіслати знімок з ресторації комусь із друзів. Потім знову повертається до фотографій на столі: «Ось, у капелюшку — моя тітка. І це вона, тільки трошки інакше одягнена».

Починають сходитися гості. Усі цікавляться: «Лесю, а де тут ти на фотографіях?». Іменинниця відповідає з легкими жартівливими нотками: «Мене тут немає, це старі фото. А мені ж іще не сто років!».

23/12/2015
948